7 днів у темряві та 200 км тилами ворога: Герой України "Схід" про вихід з "Азовсталі"

Олександр Іванцов із позивним «Схід» - Герой України, командир взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів батальйону безпілотних систем Третьої окремої штурмової бригади Третього армійського корпусу. У 2015 році він долучився до Сил оборони України після окупації рідного Луганська. На початку повномасштабного вторгнення перебував за кордоном, але повернувся в Україну та долучився до боротьби. Джерело: Армія FM

«Схід» брав участь у прориві до Маріуполя, воював у місті та на «Азовсталі». Після початку виходу захисників із заводу він відмовився від полону, сім днів переховувався у підземному тунелі, а згодом вийшов із території «Азовсталі» та понад 200 кілометрів пробирався окупованою територією. Про цей досвід військовий розповідає у своїй книзі «Флешбек: Маріуполь». Нині він командує підрозділом ударних дронів і виконує завдання на напрямку від Сватового до Лимана.

- Олександре, почнемо, напевно, із 2015 року, коли ви вперше долучилися до Сил оборони України. Що тоді спонукало вас це зробити?

- По-перше, я з міста Луганськ. Місто було окуповано, я був змушений виїхати зі своєї домівки. І, як у будь-якого чоловіка, у якого щось забрали, у мене було прагнення до справедливості. І щоб вона настала, потрібно було долучитися до Сил оборони України. І я потрапив у полк «Азов».

- Це була така перша серія? Глобально, якщо порівнювати з тими подіями, які відбулися під час повномасштабної війни, це вже була підготовка?

- Це була гарна підготовка до вже великої війни. На початок повномасштабного вторгнення мені було набагато простіше вже увійти у велику війну, ніж людям, яким тільки довелося прийти в армію під час шорокомасштабного вторгнення. Я вже мав якісь знання, якісь навички. І це, в принципі, я думаю, було одним із ключових факторів успіху взагалі ведення бойових дій особисто для мене.

- На початок повномасштабної війни ви були в рейсі як охоронець морського судна за кордоном?

- Я був біля берегів Сомалі та в Африці.

- Чому вирішили терміново повернутися в Україну і стати на захист держави?

- Бо почалася велика війна. І не взяти в таких подіях участь для мене було б злочином, і я б ніколи собі цього не пробачив.

- Тут уже починається історія, про яку ми говорили на початку. Ви прориваєтеся в Маріуполь, опиняєтеся на «Азовсталі». Ви були одним із тих, кому запропонували вертольотом дістатися до вже оточеного міста. Ви розуміли, що можна десь на півдорозі залишитися. Ви погодилися летіти. Розкажіть про ті відчуття і події. Як ви потрапили на «Азовсталь»?

- Була цікава місія від Головного управління розвідки - за допомогою десанту потрапити в місто Маріуполь. Я зголосився, бо на той час у Маріуполі вели бої за місто мої близькі друзі, побратими, з якими я прослужив колись 5 років, виконував бойові завдання. І я вважав, що мій обов'язок - бути там разом із ними і поділити цю долю разом.

- Але все одно це загадкова історія. Вам пропонують летіти на вертольоті, і ви розумієте, що можна десь на півдорозі залишитися?

- Безумовно. І це, напевно, було найбільше хвилювання. Я думав, що якщо ми не долетимо до Маріуполя і нас зіб'ють по дорозі, це буде прикро, бо я не встигну там взяти участь у боях. Напевно, це і викликало хвилювання - що ми просто туди не долетимо. Бо основне хотілося все ж таки потрапити в це місто і взяти участь у боях разом зі своїми побратимами, побачити їх і так далі.

- Бажання ваше здійснилося. Ви прилетіли в Маріуполь. Як далі розгорталися події? Як ви потрапили на «Азовсталь»?

- Ми прилетіли в Маріуполь першим десантом 25 березня. До «Азовсталі» ще було досить багато подій. Ми прилетіли дійсно на «Азовсталь», але з «Азовсталі» одразу переправилися морем за допомогою катера в центр міста. Приймали бої в центрі міста. Там я теж потрапив в оточення. В оточенні ми з одним хлопцем виходили близько трьох днів. Потім успішно вийшли, переправилися і вже прийняли бої на лівому березі Маріуполя. І лише там уже будинок за будинком доводилося інколи відступати, бо ворожі танки, авіація руйнували ті будівлі, в яких ми тримали оборону. Потім ставало вже неможливо в них тримати оборону, доводилося відходити на кожен будинок назад. І таким чином це було питанням часу, коли ми опинимося на «Азовсталі». Близько 20-го чи 21-го квітня вже остаточно нам довелося зайти на завод.

- Ну і потім події розгорталися, всім відомо як. Довелося здаватися в полон, але не вам. Як ви тоді відмовилися від полону? Ви ж переховувалися в трубах дуже тривалий час. Розкажіть, будь ласка, про цей досвід.

- Коли я летів, я взагалі не розглядав для себе полону. Дав собі обіцянку, що в полон не потраплю. Або я вийду, або мене вб'ють у боях. І не став просто порушувати обіцянку, яку я дав сам собі. Відповідно, вирішив не йти в полон, залишатися на заводі. Переховувався в підземеллі, у певному тунелі близько семи днів, і потім уже виходив із заводу в місто. Ну і такий був шлях.

- Що допомогло вам тоді не зламатися? Ви 7 днів перебували в темряві, без води, без їжі?

- Вода, їжа була. Я зробив певні запаси для такого тривалого перебування. Але так, у темряві.

- А як вас не вирахували росіяни?

- Завод «Азовсталь» - це як місто в місті. І насправді досить важко там шукати голку в стозі сіна, тим більше коли не знаєш, чи та голка там взагалі є.

- Як вам вдалося вийти з території заводу?

- Вже виходив вночі. Я так розраховував, що перші дні вони будуть досить на високому рівні там нести службу, будуть досить уважні. Але я також розумів, що з кожним днем вони будуть розслаблятися, все більше забивати на якісь заходи безпеки, на увагу і так далі. Так воно і сталося. Коли я вже вийшов зі свого укриття, то бачив пости з вогнищами. Вони палили вогнища, грілися, бо хоч це був і травень, але біля моря все ж вночі було холодно, і вони так несли службу. Потім вони світили ліхтариками, голосно розмовляли, щось сміялися. І можна було вирахувати, де вони знаходяться, де їхні пости. Потроху я йшов, обрав якусь ділянку між постами, пройшов. Потім далі побачив якийсь патруль, перечекав, поки вони пройдуть. І таким чином під ранок я зміг дістатися, вийти вже з території заводу і опинитися в місті.

- Ви ж у цивільному одязі були?

- Так. Я вже на території заводу перед виходом у місто перевдягнувся. Також там розібрав зброю, позбувся її і виходив.

- Потім були 200 кілометрів пішки тилами ворога до російського фільтраційного табору. Скільки це днів?

- Ну, взагалі з часу, як усі вийшли, - близько 16 днів.

- А як вийшли без навігації? Де ви їли, що ви пили?

- Насправді я про свій шлях саме вже з «Азовсталі» ніде в медіа не спілкувався і зараз не стану. Для цього є моя книга «Флешбек: Маріуполь». Кому буде цікаво саме цей шлях - там є всі подробиці. Можете придбати книгу. Там є всі подробиці. Навіть є, таку відкрию трохи таємницю, фотографії з окупованого Донецька. Я і там встиг побувати. Тож якщо цікаво - запрошую прочитати книгу. Можна купити на сайті.

- Коли ви дізналися, що вам присвоєно найвище з можливих звань у нашій державі - Герой України? Які були ваші відчуття в цей момент?

- Я був у цей момент на позиції. Друзі, знайомі, побратими почали одночасно, буквально в одну хвилину, всі скидати указ президента. Я досить здивувався, бо після Маріуполя пройшло вже стільки часу, а в 2025 році присвоїли це звання. Якось хвилювання було. Бо це ж така відповідальність на все життя. По суті, потрібно постійно відповідати цьому званню, бути прикладом для інших і так далі.

- Користувалися якимись бонусами, які дає звання Героя України? Там є доплата.

- Так, основний бонус - це, напевно, виплата щомісячна, трохи більше 20 тисяч. Ну і, відповідно, особливо так більше нічим.

- Сьогодні ви стоїте на посаді командира взводу ударних дронів Третього армійського корпусу. Як попередній досвід допомагає вам зараз працювати? Тому що в Маріуполі дронів ще не було. Ну, були, але трохи інші.

- Були «Мавіки», були розвідувальні дрони. У ворога - «Орлани». У наших сил були і «Фурії», і «Лелеки». Але сильно таких, як зараз камікадзе, FPV - такого не було.

- Вчилися вже у процесі?

- Так. Я просто зрозумів, що майбутнє цієї війни буде за технологіями, за безпілотними системами. Після повернення на підконтрольну територію України і в Третю окрему штурмову бригаду мені дозволили вибрати будь-який напрямок. Я цим скористався, обрав саме безпілотний напрямок, бо це, я вважаю, один із ключових факторів на сьогоднішній війні.

- Якщо говорити про нинішні бойові завдання, які стоять перед вашим підрозділом, то чим ви займаєтеся безпосередньо? Що найчастіше доводиться виконувати і на якому напрямку? Без деталізації місця.

- Це можна сказати - від Сватового до Лимана. Ми проводимо певні операції різної складності, починаючи від тактичного рівня контрбатарейної боротьби до знищення ворожої логістики на дистанції більше 200 кілометрів. Ну, а загалом - різний спектр завдань.

- Якщо брати до уваги попередні досягнення, про які, можливо, вже писала преса, розповідали. Можливо, ви в чомусь взяли участь у такому, чим пишаєтеся найбільше?

- Я пишаюсь не особисто своїми діями, якимись. Я пишаюся саме людьми, які знаходяться в моєму взводі, в нашому підрозділі. Це вже справжні фахівці, справжні аси безпілотних систем. Вони вже навіть володіють усіма цими літаками, БпЛА краще, ніж я, насправді. І основну роботу виконують вони. Моя робота лише полягає в тому, щоб забезпечити нормальне постачання засобів, батарей, певних БпЛА, вчасно попередити своїх старших командирів, що якщо чогось не вистачає, щоб забезпечити підрозділ, якесь планування операцій і так далі. Тобто така більша організаційна робота. І всі круті речі насправді роблю не я, а наші хлопці і бійці нашого підрозділу.