Я мав собі довести, що гідний жити тут: історія ізраїльського добровольця "Айдару", який став на захист України

Григорій Пивоваров - ізраїльський доброволець, який приїхав до України у 2014 році, щоб допомагати пораненим на Майдані, а згодом став на захист України зі зброєю в руках. Він воював у батальйоні «Айдар», зазнав кількох поранень, має бойові нагороди та нині обіймає посаду тимчасово виконуючого обов’язки заступника командира роти з морально-психологічної підтримки в батальйоні безпілотних авіаційних комплексів 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар». В інтерв’ю Армія FM Григорій розповів, чому вирішив залишитися в Україні, що спільного між «Айдаром» та ізраїльською бригадою «Голані», як підтримує побратимів у складні моменти та чому українцям варто самостійно обирати підрозділ для служби. Джерело: Армія FM

- Григорію, ви приїхали в Україну ще у 2014 році, щоб допомогти пораненим на Майдані. Що вас тоді спонукало залишитися в Україні?

- Мене покликав один із моїх побратимів, з яким я був знайомий завдяки футбольному руху. Він був медиком на Майдані. Я тоді сказав: «Я ж не медик». А він відповів: «Ну, ти не боїшся крові, ти міцний хлопець, мені потрібні міцні хлопці для евакуації». І тоді я приїхав. Мені дуже сподобалося те, що відбувалося в Україні. Я дуже ненавидів «русский мир», особливо після того, як чотири роки мандрував між Україною, росією та Європою і міг усе це порівнювати. Для мене це був великий шок. Я побачив, що Україна скидає окови радянського минулого. Також мене, як єврея, дуже образило те, що росія маніпулює темою антисемітизму, коли розповідає різну маячню про Україну, вигадує фантастичні історії. Я цікавився світовою та єврейською історією, а зараз цікавлюся й українською. Я бачу, що в УПА було багато євреїв, зокрема серед медиків. Так, були часи, коли між євреями та українцями виникали напружені стосунки, але наші взаємини мають дуже давню історію. Як країна, яка має понад дві тисячі Праведників народів світу, може бути антисемітською? Подорожуючи Україною, я зрозумів, що російські твердження про український антисемітизм - це брехня. А після загибелі мого першого командира, італійця, командира «Золотої роти», - це сталося 15 жовтня на 32-му блокпосту, - для мене настала точка неповернення.

- Ви казали, що ваш дім - це Україна. Що для вас означає слово «дім», зважаючи на те, що ви багато мандрували?

- Ще у 2014 році я зрозумів, що не повертатимуся до Європи, хоча мав плани й усі можливості продовжити життя в Барселоні. Я вирішив, що маю довести, що гідний жити тут, і пішов воювати. На мене вплинув ізраїльський менталітет: якщо ти хочеш жити в певному місці, ти маєш щось віддати за своє місце. Саме тоді Україна опинилася у вогні, а «русский мир» прийшов її окуповувати. Почалися всі ці розмови про «братську війну», хоча насправді це не братська війна, а підготовлена спецоперація ФСБ російської федерації. Тому я пішов воювати, щоб довести, що гідний бути тут. На жаль, у мене є поранення, є нагороди, є посада, але для мене головне - бути корисним Україні.

- Ви порівнювали батальйон «Айдар» з ізраїльською армією. У чому їхня головна схожість?

- Я порівнював «Айдар» не з усією ізраїльською армією, а з бригадою «Голані», у якій я служив. Це бригада номер один в ізраїльській армії. Її історія почалася ще до створення Ізраїлю в 1948 році. Бригаду «Голані» неофіційно вважають елітною. Але її принцип відрізняється від підрозділів, які проводять жорсткий відбір, як, наприклад, десантники. Вони кажуть: «Ми візьмемо людей з усіх верств населення і зробимо з них елітних бійців». І саме їм доручають найважчу роботу. В «Айдарі» мені сподобався такий самий дух єдності та побратимства. Я побачив дуже схожі підрозділи, тому що менталітет бригади «Голані» й полку «Айдар» дуже подібний. Ми не дивимося, ким ти був, звідки прийшов і яке в тебе минуле. Ми беремо людей і робимо з них найкращих бійців. Ми не завжди на слуху, але виконуємо найважчу роботу.

- Як би ви пояснили людям, що таке «Айдар» сьогодні?

- Сьогодні «Айдар» - це елітний підрозділ. Ми стали полком, працюємо на багатьох ділянках фронту, робимо те, від чого противник перебуває в шоці, і часто виконуємо, здавалося б, неможливе. Робимо все, щоб наблизити перемогу. Також ми дбаємо про наших бійців і про ставлення до них. Не хочу образити жоден інший підрозділ, але коли я бував у госпіталях, мене дуже дивувало, що в деяких підрозділах певні речі не працюють так, як мали б. Адже це стандарт, так повинно бути.

- Ви ТВО заступника командира роти з морально-психологічної підтримки. Як підтримуєте хлопців, коли їм фізично або емоційно дуже важко? Адже після власних поранень вам самому доводилося відновлюватися, а тепер потрібно допомагати іншим.

- Повернуся трохи до попереднього питання. Велика перевага «Айдара» в тому, що командири тут - не люди, які просто прийшли з навчального центру чи отримали посаду за красиві очі. Це хлопці, які пройшли бойовий шлях і показали себе. Це стосується й морально-психологічної підтримки. Коли ти сам пройшов через бойовий досвід, то вже приблизно розумієш, як говорити з військовослужбовцем. Хлопець, з яким ти спілкуєшся, не може запитати: «А ти воював? А ти сам через це проходив?» Так, я був там, я розумію. Це робота, у якій потрібно маневрувати. Тут немає універсальних стандартів спілкування. Я використовую власний досвід і намагаюся підходити до кожного індивідуально. Комусь підходить один стиль розмови, а комусь треба сказати: «Ну давай, подивися, чого ти плачеш? Інші хлопці змогли - і ти зможеш». Велика перевага в тому, що наші командири - бойові хлопці. Завжди можна навести приклад одного чи іншого командира. Мені це теж допомагає, адже я прийшов із середовища Street Fight, вуличного руху, хуліганського середовища. Я розумію, як знайти підхід до того чи іншого хлопця. Для кожного намагаюся знайти індивідуальний підхід. Найголовніше, що хлопці задоволені й дякують. Крім того, після повернення у 2026 році, коли я проходив лікування через старе поранення, до кінця літа займався рекрутингом. «Айдар» їздив до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки й набирав бійців. Це також дало мені дуже хорошу практику в розумінні людей. Зараз я бачу, що більшість тих, кого я мобілізував, дякують мені, продовжують служити й уже мають певні заслуги.

- Що ви як людина, яка займалася рекрутингом, сказали б українцям, які вагаються або бояться йти до війська?

- Якщо зараз є можливість піти туди, куди ти сам хочеш, - скористайся нею, поки тебе не мобілізували через ТЦК. Коли тебе вже мобілізували, ти стаєш мобілізаційним ресурсом. Тоді рекрутери можуть пропонувати той чи інший підрозділ, але це не завжди буде місце, яке ти сам обрав би. Зараз у кожного є брат, кум, сват або друзі, які служать. Вони можуть порадити, порекомендувати підрозділ. Ти можеш сам обрати місце служби й виконувати завдання за фахом або відповідно до власних бажань. Служити потрібно, тому що наша країна у вогні. Ми бачимо, що робить «русский мир», бачимо обстріли цивільних. Миру не буде просто так. Зрештою, рано чи пізно війна закінчиться - нашою перемогою або перемир’ям. І тоді держава зверне увагу на тих, хто ухилявся від служби. До військових вона не ставитиметься так само, адже це надто ризиковано. Натомість тиснутимуть на ухилянтів. Тому простіше зараз піти туди, куди ти сам хочеш, віддати свій борг країні, захистити себе, своїх рідних і свою землю та зупинити всі ці руйнування, які несе «русский мир».